Етика І. КАНТА

“Серед наших понять… Поняття моральності найважливіше ”
І. Кант

Kant_IЕтика є однією із найдавніших філософських дисциплін. До числа її фундаторів ми можемо віднести і відомого німецького філософа Іммануїла Канта. Його по праву вважають творцем найвищої філософії – практичної – етики та естетики. Основними працями Канта з етики є – «Критика практичного розуму» (1788) «Критика чистого розуму» (1781) та «Критика здатності судження» (1790). Найвідомішими виданими творами філософа вважають: «Лекції з етики» (1782), «Про початкове зло у людській природі» (1792) «Основи метафізики моральності» (1785) та ін.

У своїх численних роботах він вивів та обґрунтував принципи власної теорії етики – ідеалістичної, всезагальної та дещо формальної.

Деякі науковці називають її етикою «доброї переконаності та внутрішньої волі». Етика філософа є морально центристською. Іммануїл Кант першим розділив сфери дослідження етики та психології.
Іммануїл Кант став засновником над історичної загальнолюдської всеохоплюючої моралі. Саме він ввів в етику таке поняття як категоричний імператив, який позначає загальнообов’язковий моральний закон. В деяких джерелах його ще називають Вічним ідеалом поведінки, який існує в кожному окремо взятому індивіді. Дотримуватись даного імперативу потрібно не стільки заради досягнення певних цілей, а для закону як такого. Він обґрунтовує необхідність індивіда вести себе так, як веде себе узагальнений свідомий представник людства. Категоричний імператив виступає в етиці Канта, як найвища властивість розуму, вміння людини вести себе так, щоб стати прикладом моральної поведінки для інших індивідів.

Об’єктом вивчення етики Канта лежить мораль та моральність, як основні наріжні поняття даної філософії. Ним був обґрунтований загальнолюдський характер маралі, домінування суспільного над особистим.

Окрім іншого в філософії Кантом використовується поняття ноумену – синоніму до слова «річ у собі». Хоча згодом таке вживання критикувалось іншими філософами.
В основі етики Канта лежить протиставлення протиріч морального та легального. Моральним філософ називає діяння які стимулює чуттєва схильність. До легального вчинку підштовхує людину повага до морального закону як такого. При цьому Кант акцентує переважання другого аспекту над першим, тобто виділяє суспільне над особистим, як вищу форму розвитку самосвідомості. На його думку моральний закон є надміцною установкою, яку неможливо витравити з совісті людини. Якщо людина здійснює певну моральну дію під впливом власних відчуттів то її не можна назвати моральною. Моральною певна дія може вважатись лише тоді коли індивід здійснює її через повагу до морального закону, а не з особистих міркувань.

«Sapere aude! — будь мужнім користуватися власним розумом!»
Іммануїл Кант

Представник філософії епохи Просвітництва, засновник школи кантіанства використовує дане твердження в своїй статті-відповіді «Що таке Просвіта?», воно загалом охарактеризовує основні положення етики філософа. Він розглядає важливість, самоцінність кожного окремого індивіда.

Розглядаючи в своїй філософії релігію, мистецтво, право він передає їх через призму власної волі і внутрішнього переконання кожного окремого індивіда. Він вважає що релігія випливає з моралі, а не мораль є похідною релігії. На думку Канта, Бог є важливою умовою моральної свідомості. Поняття релігії є предметом віри, а не науки. Проте, філософ ставить людину вище від Бога, адже його існування можливе лише за існування в людини апріорних моральних законів. Дуже тісно мораль пов’язується з правом. Якщо якась людина внаслідок боргу зробила не моральний вибір, то для канта це й вчинок буде проявом моральності. Любов у філософії Канта не розглядається як високе моральне почуття, тут воно швидше на рівні інстинктів, які не можуть бути передумовою морального добра.

Усі філософи визначають основними категоріями етики зло та добро, проте центральними в етиці Канта виступають: закон, гідність, совість, переконання, обов’язок та воля, а поняття — добра та зла, які були вище зазначені виступають як похідні поняття. Добро в даного філософа виступає як відповідне моральному закону, категоричному імперативу. Дотримання морального закону передбачає творення добра в усіх його іпостасях. Розглядаючи добро кант визначає лише рівень загального для людства добра, а не окремих позитивних моментів. Існує певна диктатура обов’язку в спілкування людей. Так, наприклад, якщо двоє людей сперечаються, то морально правим є той хто в своїх судженнях обстоює моральний обов’язок. Обов’язок потрібно виконувати вже тому що він є обов’язком, лише з поваги до нього. Основним оберегом обов’язку в розумі кожної людини має бути совість, адже вона є найближчим та найкращим суддею в питаннях особистої моралі. Мораль має насамперед практичний характер, її завдання насамперед, врегульовувати складні між людські стосунки. Вона необхідна не лише для теоретичного визнання повинності, але для практичного виконання боргу.

Цікавим та своєрідним є трактування Іммануїлом Кантом поняття щастя. В його етиці поняття загального морального закону, тобто категоричного імперативу, виступає як існуюче поряд з щастям. Вони взаємодоповнюють одне одного. Людина має бути щасливою, тому що вона повинна бути нею. Щастя означає отримувати задоволення від виконаного обов’язку.

Отже, розглядаючи практичну етику Іммануїла Канта ми бачимо ті разюче відмінні риси від етичних міркувань інших тогочасних та сучасних теоретиків етики. Насамперед центральним поняттям в основі кантіанської етики виступає поняття моралі та моральності. Основою в діяльності людини має стати всезагальний людський моральний обов’язок – категоричний імператив, який є обов’язковим внутрішнім стержнем кожного індивіда. Проте, нажаль, ідеї Канта, хоча є глобальними та морально вірними, є утопічними та не здатними для повноцінного функціонування в сучасному суспільстві.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *