Етика, мораль, моральність: походження термінів

Etica2Вступ
Означення витоків моралі – це чи не найголовніша задача не тільки в етичній теорії, а й у філософській, культурологічній, антропологічній тощо. Для розуміння значення основних термінів в етичній науці необхідно насамперед визначити витоки та виникнення їх у процесі наукового розвитку філософських дисциплін.

Звичайно, що морально-етичні норми виникли задовго до визначення та фіксування їх у терміни. Людина, відокремившись від несвідомого існування у природі, в той же час створила собі необхідність узгодження існування у новому світі – світі суспільному. Виникла необхідність створити певні способи спілкування, відмінні від тваринних, які в свою чергу дали розвиток людської свідомості.

Питання установлення моралі можна проаналізувати з позиції двох основних аспектів. Насамперед, з точки зору набуття в об’єктивному процесі антропогенезу спроможності до морального врегулювання життя, що відрізняло людину від тваринного світу. Зрештою, з точки зору усвідомлення значимості моралі в антропосоціонезі задля виживання всього людства й установлення самоповаги через розуміння себе як здатного до моральності.

Протягом тривалого розвитку культури намагання пояснити походження моралі лишається однією із актуальних. Спершу це простежується вже за часів міфології. Згодом вони фіксуються в космології античності, пізніше в теології християнства. У період доби Відродження пошук витоків спирається на антропологічну науку, розвиток якої у XIX-XX ст. дав можливість роз’яснити питання походження етики і моралі на науково-теоретичному ґрунті.

Виникнення і становлення термінів

Слово «етика» походить з давньогрецької мови. Відомим воно було ще за часів Гомера та означало злагодженість стосунків, життя з дотриманням традиційних засад, а також узвичаєну сутність якогось явища. Пізніше знаменитий філософ античних часів Арістотель у IV столітті до нашої ери вживає такі поняття як ethikos (прикметник – «етичний») та ethika (власне, етика). Розуміння слова «етичний» визначалося як доброчесності в характері людини, такі як помірність, мужність, мудрість, справедливість та ін., відмежовуючи таким чином їх від чеснот розуму.

Поняття ж «етика» отримало визначення галузі вчення, яке досліджує притаманні людині доброчесності. Відтоді й по сьогодення етична наука не змінила свою назву.

Етика вивчає та упорядковує закономірності й принципи моралі, досліджує походження, розвиток та її функції, роль та практичне застосування у повсякденному житті окремого індивіда і суспільства в цілому. Створення етики не йде шляхом теоретичних інтересів до окремих областей дійсності, що спостерігається у більшості наук, передумовою цьому стає самий факт існування людини у суспільстві.

Виникнення моралі як явища не являється подією певного періоду в історії, адже мораль притаманна суспільству протягом усього часу його багатовікового розвитку. З давніх давен і до сучасності дійсність людини, що перебуває серед подібних собі, поєднувалася моральними канонами найрізноманітнішої суті і змісту, маючи вигляд традицій та звичаїв, державних чи релігійних постулатів. Розуміння й з’ясування етики як предмету передбачає надання йому принципово інакшого смислу замість традиційного.

Етика не схильна перейматися безпосередньо детермінованими вчинками та діяльністю особистості не маючи при цьому вибору. Тобто, наука етика вивчає мораль на всіх її рівнях і сферах суспільного функціонування. Відповідно до приналежної їй системи категорій етика інтерпретує й обґрунтовує норми моралі, стимулюючи нерідко їх подальший розвиток.

Мораль (mos, moris – характер, звичай) усталений як термін походить від латинського відповідника слова етика. Тобто значення у нього було подібне (звичай, властивість, закон) і містило в собі перекладний характер з давньогрецької мови. Мораль являє собою систему поглядів, норм, уявлень, оціночних суджень, регулюючих діяльність людини; своєрідна форма суспільної свідомості. Відомий філософ древнього риму – Ціцерон, утворив похідний прикметник – «моральний», за аналогією зі словом «етичний».

Мораллю називають особливу форму суспільної свідомості, вид відносин у суспільстві, що визначається сукупністю цінностей та особливих способів нормативного врегулювання суспільної взаємодії людей в усіх сферах життєдіяльності. Визначаючи сутність моралі необхідно попередньо з’ясувати основні її складові та характер взаємозв’язків між ними. За будовою мораль складається з двох загальних частин: моральної свідомості та моральної практики (моральності), маючи кожна свою структуру.

Після звичаєвої моралі у свідомості людства виникає розуміння себе як суб’єкта моральної діяльності, це більш високий рівень духовного розвитку, через який відображається бажане та наявне з позиції інтересів людства. Мораль – це об’єктивне явище, що знаходиться у суспільстві, але якщо впливає на свідомість індивіда у нього виникає моральність.

Моральність – це суб’єктивне відображення зовнішньої моралі; сукупність правил та норм, які закарбувалися в свідомості людини. Свідома моральність, що є вищим щаблем розвитку людської моралі, спирається на добровільне спрямування на добро, здатність на сувору самодисципліну,добровільний вибір вчинків та свідома відповідальність за них через непередбачувані наслідки. За таких обставин мораль індивідом не сприймається як зовнішня необхідність. Вона переосмислюється на даному етапі вже саме як внутрішня, притаманна особистості необхідність.

Історичні передумови

Зачатки рефлексивно-філософського осмислення проблем моралі вбачаються дослідниками ще за часів життя Гомера та Гесіода. Різниця в у два сторіччя між існуванням двох поетів, вказує на суттєву відмінність розумінь щодо цінностей життя. У гомерівському епосі (XI-IX століття до нашої ери) такі чесноти як хоробрість, мужність, фізична могутність та військову доблесть стають предметом уславлення поетом. Гесіод же (у VIII-VII столітті до нашої ери) у своїх поемах утверджував сумлінну працю, простоту у побуті, помірність в задоволеннях. Основним принципом поведінки, що утверджувався за часів Гесіода, це «дотримання міри у всьому».

До намагання осмислити проблеми моралі спонукав давньогрецький стиль життя. Ідея змагальності (агону) ставила особистість на всіх рівнях буття перед потребою вибору вчинків та наступної відповідальності за подальші наслідки. Ці змагання супроводжувалися у військових походах та були рушійною силою на Олімпійських іграх; були характерними в управлінні державою, а також стосувалися художньо-мистецької творчості (змагання поетів у складанні ліричних творів, у драматургії тощо).

На основі змагальності вибудовувались стосунки у політичній справі між різними політичними партіями у межах міст-держав Давньої Греції. Особливу актуальність складали проблеми справедливості, міри моральності, доброчесності вчинків і таке інше. З потребою розв’язання цих проблем і формується давньогрецька етична наука.

За свідченнями Діогена Лаертського відомо про десяток шкіл та їх засновників в Давній Греції, де так чи інакше вивчалась етика: Платонівська (академічна), Арістіпа Кіренського (кіренська), Федона Елідського (елідська), Евкліда Мегарського (мегарська), Антісфена Афінського (кінічна), Менедема Еритрейського (еритрейська), Клітомаха Карфагенського (діалектична), Арістотеля Стагірійського (перипатетична), Зенона Кітійського (стоїчна), Епікура (епікурейська).

«Мораль» і «моральність» – визначення, які нерідко ототожнюють і підстави для цього не тільки у синонімічній спорідненості. Сучасна література закріплює за цими поняттями, спираючись на німецького мислителя Геґеля, осмислення моралі як одну з форм людської свідомості, комплексу усвідомлюваних індивідом положень, норм поведінки, засад і приписів; моральність же визначається як утілення таких принципів, нормативів та правил у наявній поведінці особистості й відносинах у суспільному товаристві.

Сутність основної термінології та похідних

Постає мимоволі питання: чому мине в змозі обійтись існуванням якогось одного поняття – моралі чи етики; між іншим, у чому необхідність наявності філософської науки про мораль? Перш ніж дати відповідь на поставлені питання ми мусимо уважно переглянути деякі аспекти поведінки людини. Розуміючи в загальному, що поведінка індивідуумів потребує регламентування хоча би з тих причин, що як правило у людини наявний вибір власних вчинків і дій, отож вона потребує певних орієнтирів, настанов, застережень, правил, надійних опор та просто знань про можливі наслідки своєї діяльності та майбутній хід подій неодмінно пов’язаних зі ставленням до оточуючих. Додати тут необхідно ще й те, що ми не керуємо своїми діями на основі вроджених чи набутих інстинктів (тобто – генетичних програм поведінки), адже за наявними інстинктами не люди керують ними, а вони людьми, тобто за таких умов не можливо існування передумов для вибору потрібної в тій чи іншій ситуації поведінки.

Таким чином засади поведінки у суспільстві провадяться не за сценарієм генетичної запрограмованості, а базуються на інших – культурно та історично вироблених згодах та заборонах, створених свідомою думкою всього людства. Необхідно розуміти також і те, що зазначені згоди й протилежні їм заборони мають враховувати свободу притаманну людині, її волю, розум, врешті-решт те, що людські зносини відбуваються не на основі біологічної діяльності і потреб, а на основі історичних і культурних фактів і процесів, на основі величезної кількості штучно створених речей і засобів життєдіяльності людини (артефактів), на основі мистецтва, організованих форм соціального життя (державне управління, правові аспекти та ін.).

З часу свого відокремлення від несвідомого існування в природі людина виділялася серед інших представників флори й фауни , тим що своїми виявленнями поставала не просто як активна одиниця, а як цілеспрямований суб’єкт притаманної їй діяльності: немає стандартних схем виживання, натомість є вибірковість способу власних дії, на противагу реакціям і відчуттям людина послуговується уявленнями, думками, образами, які не співпадають з наявним.

На основі цього можна прийти висновку, що людина пішла власним способом існування, відірвавшись від стандартного природо-космологічного процесу, позаяк і вимушена була створити якісно нові засади для творення власної життєдіяльності. Якщо ми задумаємось і подумки спробуємо хоч якоюсь мірою враховувати представлені чинники, за допомогою яких формуються норми людських відносин, ми в кінці-кінців зрозуміємо, наскільки внутрішній світогляд людини, її поведінка, її характер у суспільстві повинні опиратись на достатньо обдумані і складно сформовані норми і правила. Однак, якщо говорити прямо, багато людей, а можливо навіть і більшість з них, все це не враховують або просто не звертають увагу, не надають цьому належного значення, в результаті чого постає всім відома ситуація, яка полягає в тому, що людина знає як їй потрібно себе вести, знає, що від неї вимагається, розрізняє гідні і не гідні вчинки і не зважаючи на все це все одно не робить цього, навпаки, намагається уникнути цього. Чим це можна пояснити?

Навряд чи людину можна назвати аморальною, якщо вона знає в чому полягає мораль, розуміє її значення, але якщо ця людина, знаючи роль і значення моральних норм, не дотримується них, то вчинки цієї людини можна охарактеризувати як неморальні. Деякі мови мають спеціальні терміни, які відрізняють напрямок думок щодо моральності від реальних вчинків. До прикладу, в російській мові використовуються два таких терміна, як «мораль» і «нравственность», тобто моральною людиною є така що визнає норми моралі, усвідомлює про необхідність правильного поводження в тій чи іншій ситуації, але при цьому іноді її вчинки можуть бути «безнравственными».

На відміну від російської мови, в українській ці два слова називаються одним словом «моральність». Отож, моральність – це визнання потреби норм моралі і, водночас, їх дотримання. В українській мові були спроби створити аналог слову «нравственность», таким словом було «моральнісність», але це слово не прижилось. Таким чином потрібно запам’ятати, що «моральність» в нашій українській мові означає і порядок думок, що пов’язані з мораллю, і порядок дій, що зумовлені на виконання моральних норм.

Людина, яка заперечує будь які моральні норми, відкидає їх, називається «аморальною», а людину, яка визнає і розуміє значення моральності, але при цьому нехтує ними відносно якоїсь конкретної особистості або ж ситуації, називають не інакше як «циніком» (моральною позицією такої людини є «цинізм», назва якого пішла зі Стародавньої Греції, в якій була філософська течія с такою назвою). Також існує філософія «імморалізму», яка стоять на позиції недоречності і неможливості обмеження людського життя законами, виходячи з такого твердження життя не має підпадати під моральне регулювання, існує поза мораллю. Прибічником такої позиції був відомий німецький філософ Фрідріх Ніцше.

Мораль не виникла просто так, одразу, в підготовленому вигляді, таку, яку ми можемо її бачити на сьогоднішній день. Мораль подолала надзвичайно довгий і складний напрям розвитку, вона еволюціонувала від звичайних, простих засад і представлень до найвищих напрямів новочасних проповідників непорочності і святості. Знання історії становлення моралі дуже важливе для її розуміння, для осмислення її сутності. Але під час вивчення та пошуків шляхів походження моралі, вчені й дослідники стикаються з різноманітними перепонами.

Це і не дивно, адже дослідження проблем витоків і походження людської моралі виводить дослідників на більшу проблему, проблему сутності, так званої таємниці самого єства людини. Проте розуміння самого індивіда (за сумісництвом, самої моралі) – задача, що залежить не тільки від досягнень різноманітних суміжних наук, також воно залежить від світогляду самого етика. Через це і існують розбіжності в поглядах на цю проблему.

Усвідомивши свої інтереси, потреби і запити, людина вступає у сферу взаємодії з інтересами, потребами і запитами інших осіб для їхньої осмисленої реалізації. Не рідко це приводить до різноманітних конфліктів інтересів, які часто переростають у конфлікти не тільки міжособистісні, а і між групові і т. д. Ці конфлікти в залежності від певного історичного періоду регулювалися різними традиційними звичаями, релігійними, правовими нормативними регуляторами та їх сукупностями. Так вже склалося, що за час історичного поступового розвитку мораль постала і як суспільний, так і особистісний регуляторний феномен, який певною мірою являє собою сукупністю усталених законів, норм, оціночних суджень щодо поведінки як окремих людей, так і всієї спільноти. Підвалинами моралі є не спеціальні установки (такі як норми права, наприклад), а сила особистого переконання, актуальна суспільна думка, авторитетність окремих установ чи осіб.

Мораль є показником ступеня розвиненості, характеру відносин індивідууму з оточуючими людьми та суспільним середовищем, її духовної зрілості. Мораль – це складний, багатоаспектний феномен, усвідомлення сутнісного ядра якого неможливе без широкого усвідомлення природи, структурних особливостей, а також сфери його функціонування.

Моральна свідомість. Мораль існує в свідомості, в протилежному випадку людські вчинки, акти особистісної комунікації не мали б морального виміру, тоді б людина не усвідомлювала їхню суть, не співвідносила їх з власними уявленнями про добре у цьому світі та зле, належне та справедливе, з власним сумлінням. Але моральну свідомість саму по собі ще не можна називати повноцінним моральним феноменом. Таким чином моральна свідомість являє собою вираженням того ідеального належного, на яке потрібно орієнтуватись.

Моральна практика являє собою сферу індивідуально-масових проявів поведінки, стосунків, діяльності, спрямованих на найвищі, універсальні людські цінності. В певному розумінні історично спочатку з’явилась моральна практика, а вже потім виникла моральна свідомість. На перших порах, в часи первісного суспільства мораль і являла собою реальну практику людських відносин.

Але в силу рефлексивного характеру людської діяльності, в результаті якої виникає її усвідомлення і одночасно все більше визначається усвідомленням, із заглибленням різноманітності соціуму і відповідним ускладненням відносин між людьми мораль віддаляється від реальної практики людей, переміщаючись в ідеальну сферу (сферу належного). Як наслідок, моральне життя суспільства і людини, зокрема, стає складною структурою, в якій моральна практика є основним елементом.

Як відомо, жодна спільнота не може існувати і розвиватися без вирішення різних суперечних, в основному протилежних, інтересів людей, існування людських спільнот також залежить від дотримання конкретних взаємних обов’язків, правил поведінки, які поступово стають звичними та загальноприйнятними, які згодом перетворюються на традиції, звичаї, стійкі норми поведінки. Отож, суспільство в процесі історичного розвитку винайшло неповторний соціальний інструмент для регуляції та спрямування поведінки людей, щоб вони не тільки не руйнували суспільний організм, а й зміцнювала його. Мораль і є цим суспільним інструментом (суспільним інститутом).

Існують дві форми моралі. Перша форма моралі являє собою особисті моральні якості (наприклад, скромність, щирість, відповідальність і т. д.). Друга форма моралі виявляється в сукупності норм суспільної поведінки і оціночних уявленнях (наприклад, «не вбий», «не вкради» і т. д. також «порядно», «справедливо» і т. д.).

Моральні якості охарактеризовують особистість з точки зору здатності до спілкування з собі подібними і спільне існування з ними. Ці моральні якості виявляються і відносинах з іншими особами і виступають як риси їхнього характеру.

Інтереси тих чи інших суспільних угрупувань та суспільства в цілому виражають моральні норми та оцінюючі уявлення, які і стають основою людської поведінки. Це та спільна риса в розмаїтті індивідуальних дій, яка є одним із способів зведення від індивідуального до соціального. Вони і є визначником типу поведінки, необхідного для конкретно-історичного суспільства або ж його більшості.

Отож, моральні якості є як моральними нормами і оціночними уявленнями, так і реалізуються у відносинах між індивідами і виражають їхні суспільні зв’язки. Що стосується першого випадку, то тут ці зв’язки виступають в суб’єктивно-особистісній формі, що стосується другого – як об’єктивний, «надіндивідуальний» зв’язок. Таким чином ми можемо собі дозволити називати мораль соціальними стосунками.

Існує два рівні (сфери) морального життя людини: сфера сущого і сфера належного. Сутність схеми сущого полягає в норовах, які реально існують, дійсних ціннісних значеннях реальних форм соціальних взаємовідносин між особами. А ось сфера належного включає в собі нормативні установки моральної свідомості. Таким чином мораль не вичерпується моральною свідомістю. Мораль також являє собою ціннісний зміст, який значиться в існуючих між суспільних стосунках, у практичній взаємодії людей. Аналізуючи поведінку людей, тобто практику, мораль створює конкретні умови («як має бути»), які мають підтримку громадської думки і (або) власною совістю людини, її переконаннями. Отже, мораль це по суті система вимог, норм поведінки, які історично були закладені в суспільство і її дотримання несе добровільний характер.

Мораль – це своєрідний спосіб ставлення особи до дійсності, який налаштовує поводження людини, якщо розглядати з точки зору безкінечного протистояння добра та зла. В цім і проявлятиметься оцінювальний характер, в цих прагненнях і спроможності розцінювати вчинки людини, дії різних суб’єктів з точок зору благородності і гріховності, справедливості і безчестя і т.д. Мораль — це особлива форма відношення особи до дійсності, до певних людей суспільних угруповань, до природи та культурних цінностей.

Висновок

Поглиблене знайомство з етичною теорією дає нам можливість осмислити моральні досягнення світового розмаїття поколінь усього людства та власного народу, збагатити свій світогляд, внутрішню спроможність до сприйняття все нових і нових знань, а також спонукає до безперервного морального самовдосконалення себе як майбутнього професіонала у будь-якій вподобаній справі свого життя.

Етика як галузь філософського знання надає системності в становленні моралі в історії культурного процесу, узагальнює розвиток концептуальних теорій етики, якими намагалися обґрунтувати природну сутність, специфічні категорії моралі, закономірності взаємозв’язку з різними аспектами духовного й матеріального життя суспільства.

Мораль – універсальний соціально-регулятивний метод, одна з найдавніших форм духовного життя. Їй притаманний загальнолюдський смисл і конкретний актуально-історичний зміст. Рівень моральної освіченості дозволяє дати правильнішу оцінку рівню людяності у суспільстві та окремої особистості. Найрізноманітніші умови й чинники впливають та ставлять в залежність від них цей моральнісний рівень.

Майбутній розвиток морально-етичної думки залежить від постійного та цілеспрямованого інтелектуального просвітництва на всіх щаблях суспільної ієрархії та на всіх етапах зростання й розвитку особистості. Тільки за таких умов можливе правильне переосмислення актуальної моралі для конкретного часу та конкретного людського товариства.

Література:

Етика : Навчальний посібник / Мовчан В. С — К.: Знання, 2007.- 483 c.
Арістотель. Нікомахова етика / Αριστοτελους. Ηθικα Νικομαχεια. — К.: Аквілон-Плюс, 2002. 480 с. (білінгва).
Этика: Энциклопедический словарь / Под ред. Р. Г. Апресяна, А. А. Гусейнова. М.: Гардарики, 2001.
История западной философии. Б. Рассел.
Етика та естетика: Петрушенко В.Л. та ін. «Львівська політехніка», 2008

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>