Нікомахова етика — це твір Аристотеля, в якому він розглядає питання про чесноти та моральний характер людини. Твір складається із десяти книжок.

Достовірно не відомо чому книга має саме таку назву.

У першій книзі визначається область, предмет і метод дослідження: людина є суспільною, і її поведінка визначається політикою. До цієї сфери Аристотель відносив і мораль. За Аристотелем, будь-яка людська дія має на меті якесь Благо. Складним автору здається те, що усі люди вбачають своє щастя по-різному: як насолоду, шану, здоров’я, багатство, знання і т.д. Будь-яке з перелічених визначень лише уточнює, що представляє собою щастя для кожної людини окремо.

На думку філософа, щастя у спогляданні, він вважає, що Благо різноманітне залежно від обставин: благо відносно іншої людини — це не робити їй зла. Вчинки і цілі людини підпорядковані «кінцевому благу», яке вважається щастям.

Щастя на його думку, може вбачатися в наступному: 1) Якщо щастя — це лише втілення основних інстинктів, тоді воно тваринне. 2)Здобуття трофеїв, звань, титулів звісно добре, але не ідеально: Все це впливає на людину ззовні а не з середини. 3) Якщо щастя стосується лише накопичення грошей, тоді людина суперечить сама собі: , за Арістотелем, гроші це лише чим можна придбати щось інше і вони не мають смислу як мета.
Досконалість — є тим, чого прагнуть інші.

В книгах ІІ-V визначається поняття «чеснота». Чеснота у Аристотеля — «це внутрішній морально-етичний ідеал, який став звичкою», це ідеал розумного бажання. Чеснота це вибір в основі якого лежить правильне судження, та з’являється з практичних міркувань, яку адекватна особа робить звичкою в житті. Індивід, на думку філософа, повинен прагнути завжди триматися середини між крайностями.

У книзі V робиться аналіз «приватних чеснот»: помірність,щедрість, скромність, чесність, честолюбство, доброзичливість, благородство. Наприклад: щедрість знаходиться по середині між марнотратством і жадібністю». Благородство щось середнє між марнославство і боягузтвом.

Помірність являється серединою в будь-чому. Аристотель розрізняє дві форми справедливості і несправедливості: 1) Загальна справедливість — це така справедливість яку встановив закон. Яка вимагає беззаперечного підкорення закону, якщо він встановлений правильно. 2) Приватна справедливість, яка стосується розподілу ідей, речей і почестей між членами громади. Яка встановлює рівність між ними в залежності від важливості кожного з них.

Справедливість, на думку Аристотеля, в будь-якому вигляді є серединою, а несправедливість — є відхиленням у будь який бік від середини. Коротше кажучи справедливість може існувати лише у суспільстві яке підкорюється закону.

Книга VI присвячена інтелектуальним чеснотам. Принцип залишається таким самим: «Слід обирати середину між крайностями. Вона відповідає правильному порядку». Аристотель перераховує інтелектуальні чесноти: наука, вивчення мистецтва, розсудливості, спостережливості, мудрість в собі і для себе, не використовувана на практиці. Розсудливість і дипломатія. Аристотель позиціонує розсудливість як здатність інтуїтивно сприймати не традиційні обставини. Після цього він висловлює свої думки про кмітливість і розважливість.

Тепер книга VII. В ній йдеться про негативні сторони характеру людини: невміння володіти собою, жорстокість, нестриманість, порочність,. Нестримана людина знайома з нормами поведінки але не вважає за потрібне ними користуватись. В цьому полягає різниця між розсудливою і не розсудливою людиною.

У книгах VII і Х мова йде про теорію насолоди. Філософ вважає не правильним засуджувати насолоду. Насолода як така — є нейтральною. Загалом насолода навіть не є станом, а енергією та її метою. Кожна людина прагне до приємної діяльності.

В книгах VIII і ІХ йдеться про дружбу. Ця чеснота — є найнеобхіднішою в житті. Дружба може базуватись на користі, блазі чи задоволенні. Лише коли йдеться про благо вона бажана як така. Дружба це чітка настанова яка проявляється в спільному існуванні і має найвищий розвиток у друзів з подібними моральними якостями. Бог не є другом людині. Дружба між Богом і людиною не може існувати через велику різницю між ними.

Основи дружби можна виявити в позитивному егоїзмі, в любові і розвитку в собі всього найкращого. Добра особа обов`язково повинна бути глибоко в душі егоїстом, тому що має обов`язково любити насамперед себе, а потім всіх інших. Стосунки, для яких не потрібне співмешкання, є політичною формою дружби. Людина яка не має друзів, не може бути щасливою. Наявність друзів є обов`язковою. Лише живучи з друзями, можна відчути всю глибину радощів свого існування. Ці почуття, згідно твору Аристотеля, притаманні лише людині і недосяжні для Бога.

Книга Х присвячується щастю. Аристотель вважає щастя насамперед споглядальною дією «самої божественної частини в нас самих». Щастя не може бути тільки абстрактним явищем: воно все ж таки потребує присутності сприятливих умов ззовні, наприклад: спільного проживання друзів. Також щастя може бути присутнім в спілкуванні із подібними собі особистостями.

Для доброго проживання у суспільстві, необхідно виховувати в собі любов та повагу до прекрасного. Виховання цих якостей є політичною справою; правильно встановлені закони повинні мати на меті забезпечення здорового виховання і розвивати в людях бажання і звичку діяти добре. Щоб сприяти створенню таких законів, слід поєднувати досвід і критичне судження.

Вся мораль у Аристотеля визначається логікою ситуації, що існує у певний момент часу. Здоровий глузд допомагає вирішувати проблеми по мірі їх виникнення, а не завчасно. Благо не може бути чимось абстрактним, а може бути лише конкретним, в цей час, в цьому місці. Людина має намагатись обезсмертити себе в своїх творіннях, діях, у будь-який із можливих спосіб. Автор стверджує, що людина не є безсмертною, безсмертя — це ідеал, поступове і спрямоване вподобання безсмертному, божественному образу. Цей твір Аристотеля широко використовується іншими філософами.