У статті розкриваються засади побудови етичної думки Київської Русі. Визначаються притаманні аспекти категорії «добро» і «зло», ідеали моралі та моральності. Приділяється увага поглядам мислителів та світоглядним установкам того часу.
Етична думка України є невід’ємною частиною ментальної свідомості нашого народу. Вона відображає всі процеси, що сприяли теперішньому суспільному життю українців. Давньоруська етична думка розвивалася на теренах духовного та практичного осмислення світу. Цей й зумовило її орієнтацію на людські цінності. А про те, як до цього прийшли і сам зміст давньоруської етики, ми зараз і дізнаємося.
Слов’яни, що об’єдналися у києворуських кордонах згодом стали започатковувати єдину українську народність. Значний поштовх до розвитку культури в той час дало християнство, що запровадилось. Це і стало початком встановлення важливих зв’язків з іншими державами, популяризації писемності та надбань культури держав світу, особливо європейських, а також поглядів відомих філософів. Аргументованими є свічення про те, що впровадження християнства в Київській Русі зумовило від’ємність у народу значних якостей його ментальності. Під впливом релігії, яку запровадили, істотно змінилися саме традиційні моральні цінності руських людей. На такий хід подій вплинула, як не інакше, етична концепція як античної Греції, так і Візантії.
Етика того часу зосереджена в писемних пам’ятках, що увібрали в себе всі знання про мораль, а також її тлумачення.
На філософії людини була зосереджена вся філософія Руської держави. Свою місію вона, передусім, вбачала у тому, щоб навчити людей прагнути до ідеалу, знайти сенс свого буття, а також місце на планеті. Тогочасна філософія за осередок мала проблеми людей, які пов’язані з протиборством добра і зла. Ця підстава дає змогу зробити висновок про те, що вся філософська концепція Київської Русі «етизувалася». Така наука як онтологія також була насичена проблемою людини, тому як цінність розглядали одночасно і об’єкт її пізнання. Згідно з цим положенням, упорядником природних явищ був не лише Бог, а й така істота як людина, яка вважала себе не лише частиною природи, але і її хазяїном та «вінцем». Людину ставили в центр, завдяки якому уможливлювався зв’язок Бога зі світом, який він створив.
Такий же напрям можна простежити в науці гносеології, яка говорить, що одночасно суб’єкт пізнання є і суб’єктом моралізованого ставлення до навколишньої дійсності. Не спростовувалася думка, що тільки правда та істинність підносять людину, а істинність не відділяється від моралі, тому її треба відстоювати навіть не зважаючи на загрозу смерті. Притаманним явищем тогочасній філософській думці був кордоцентризм. Це прагнення, закладене у свідомості українців до пов’язання ентузіастичних настроїв людини з чуттєвої її сферою, охоплення безмежного в обмеженому, абсолютного у відносному. Підґрунтям для нього являється переконання, що центр центрів, який є прихованим, тобто серце, співвідносить мислительні операції, волю та віру. З плином часу кордоцентризм вписався у напрям філософії України.
Особливою ознакою філософської думки Давньої Русі є різне тлумачення категорій «добро» і «зло», як свідчать факти, до цього списку належать і чесноти морального характеру, а також пропонуються різні ідеали. Ця різниця залежала від життєвої діяльності, статусу людини в соціумі, тому що мораль в тогочасному суспільстві характеризувалася становою корпоративністю.
Питання етики випливали з проблем людини. Розв’язання їх слідувало основам Біблії. Також враховувались думки церковних отців, патріархів. Щодо цього існують й нестандартні думки. Головним є твердження про природні внутрішні суперечності людини, тому що людина, створена за Божою подобою, має високе призначення. Людину розуміли як «храм», в якому невід’ємною частиною є Бог і як плата за дароване життя і можливість стати безсмертним вона має служити Богу.
Тогочасний світ характеризувався відсутністю етично-нейтральних явищ, бо все розглядалося через скло протистояння добра зі злом. Мабуть, це зумовлювалося своєрідністю уявлень про світ як єдине і мисленим прагненням упорядкувати його, оцінити і, нарешті, збагнути. Тому не дивним є різке протиставлення доброти та злостивості, бачення або розуміння та сліпоти. В добрі вбачається сама сукупність факторів космогонізму, природи, соціалізації, психології і біології, які мають позитивний вплив на людину. Абсолютно все, що відповідало всім Божим вимогам та приписам, вважалося добрим. Також світ і людина, створена в ньому, величалися благими і добрими. Запорукою майбутнього безсмертного життя були: любов до Бога та людей, страждання, молитви і потяг до знань.
Труднощі виникали при осмисленні проблеми зла. Однією з причин зла вважали послання бід Богом для того, щоб виправити норовистість людей. Саме тому зло тлумачилось посланням з неба. Тому, за всі покарання потрібно було дякувати тільки Богу і сприймати їх як благодать. Цією Божественною благодаттю спокутуються всі людські вчинки, які несуть негативний характер, тобто гріхи. Неправедність, гріховний спосіб життя, лінощі, недотримання Божого закону – причини зла, як говорять факти, а розум є критерієм зла. Свою одвічну свободу людина реалізує у боротьбі духовного з плотським, добра і зла, моральності й аморальності. Постійне моральне вдосконалення – благо, також добрі діяння, турботу про інших людей. Індивідуальний характер має спасіння.
В суспільну житті взагалі не зверталась увага на особистісне начало людини, бо людина мала діяти за певною схемою. Обов’язковим було дотримання такого принципу як особиста відповідальність у ставленні до Бога, у наслідку чого людина усвідомлювала свою гідність та неповторну індивідуальність.
На особливості діяльності людини в той час були зорієнтовані ідеали Київської Русі. Особливими якостями, наприклад, наділяли образи святих, у зв’язку з тим, що вони виконували роль посередників між двома світами: земним і потойбічним. На цій темі зосереджувалася майже вся монастирська література.
Особливе місце в етичній думці Київської Русі відводилося ідеалу дружинника, тобто людині, яка займалася війною і мисливством – «чоловічою справою». Фігура мала за основу кодекс честі, за яким моральна поведінка є такою, яка відповідає тим вимогам, яких мав дотримуватися справжній відважний, хоробрий витязь. Трактується це зразком мужності й відваги, тобто самим усвідомленням власної гідності в життєвій діяльності князя чи його дружинника. Патріотизм, честь, гідність та слава мали особливе значення.
Писемні пам’ятки давньої Русі порушують різні проблеми морального характеру. Наприклад, сімейні, шлюбні, особистісні стосунки; ставлення до батьків, тема праці, заможності та справедливості.
Багато праць того часу належать питанню ролі жінки в сім’ї. Також у ті часи багато висловлювань присвячувалось шануванню батька й матері. Не останнє місце, звісно ж, посідає тематика дружби. Цю форму міжособистісних стосунків розцінювали як соціально-моральну доброчесність, бо вона завжди взаємна, а також ґрунтується на спільності інтересів, взаємній прив’язаності та передбачає рівність, демократизм та вірність, на відміну від любові.
Тож, за переконаннями тогочасних мислителів давньої Русі, без праці не можуть виникнути земні багатства. Аргументовано це тим, що Бог бачить тих, хто совісно трудиться. Він допомагає їм і прокладає шлях у своє царство. Багатство, на їхню думку, тлінне, а такі риси як златолюбство та лихварство недостойні людини доброчесної. Їм протиставлялись безкорисливість, помірність, добродіяння. Проповідувався в Київській Русі принцип взаємної любові, доброти та милостині, які мають соціальні відносини гармонізувати.
Така система підводить до думки, що система норм поведінки, які вимагаються від людини, тобто мораль, ніколи не стане тотожною самій моральності, життєвій поведінці людей.
Література:
1. Кремень В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – 528 с.
2. Тофтул М. Г. Етика: Навчальний посібник / М. Г. Тофтул. – К.: Академвидав, 2011. – 440 с.
