Про мораль в українському суспільстві

Moral_EticaНещодавно на національному телеканалі та сайтах новин з’явилось повідомлення про зґвалтування 50-річним опікуном 13-літньої вихованки. Від утримувача дитячого будинку сімейного типу «Лісова казка», що вважався одним із найкращих в Житомирській області, постраждала дівчинка народила дитину. Подія, що підняла багато моральних, етичних проблем та проблем виховання, оскільки ґвалтівник, окрім того, працював ще й вчителем у місцевій школі, для широкого загалу не стала резонансною чи трагічною. Замість того, щоб змусити українське суспільство переглянути як засади формування та функціонування будинків сімейного типу, формат виховання дітей-сиріт у них, так і задуматися про рівень свідомості кожної окремої особистості у соціумі та її здатності до духовно-морального самовизначення, проблема лишилась майже не поміченою на фоні протестів проти відмови офіційних осіб України від євроінтеграції та зміни політичного курсу на схід.

Подія все ж таки породжує багато питань у тих небайдужих, що продовжують вірити в Людину, в свободу вибору як стрижень моральності та найсуттєвіший фактор у духовному житті, в моральну культуру індивіда. А питань справді багато. Невже сучасне суспільство стало настільки глобалізованим та космополітичним, що проблеми особистісні сприймає як незначущі порівняно із геополітичними?

У сучасному світі, що функціонує на засадах віртуальності, де стерті усі кордони і грані, де надзвичайно швидко все змінюється, а людина підноситься на рівень деміурга, активно пропагується ідея свободи та оманлива теорія множинності правильних варіантів поведінки залежно від конкретних умов життя, наявної культури, спадковості тощо. Нас намагаються переконати у тому, що брейвіки мають право відстоювати свою позицію ціною десятків життів. Ще трохи, і ми почнемо сприймати як належне відстоювання догматів своєї віри у серії терористичних атак. Нас привчають до того, що свобода не має горизонтів, проте замовчується сама суть свободи, а також відповідальності як обов’язкової її умови з іншого боку.

Чи не тому про це зґвалтування важко знайти інформацію в Інтернеті, тоді як під статтями на футбольну тематику – сотні коментарів, а під постами про дизайнерські покази – сотні «лайків»? Не хочеться вірити в те, що ця трагедія не знайшла відгук в серцях людей. Тоді лишається лише версія, що ми загубили у коло обігу подій моральну, ціннісну шкалу або розучилися нею користуватися. Адже простіше натиснути «подобається» — і на цьому ми свій обов’язок вважаємо виконаним. Тим більше що клавішу «не подобається» творці соціальних мереж завбачливо «забули» придумати.

Звичайно, державі, яка стоїть на стратегічному роздоріжжі між Сходом і Заходом, ніколи перевіряти діяльність будинків сімейного типу. Якщо взяти до уваги бюджетний дефіцит і масове згортання соціальних проектів, не дивно, що держава вважає свою місію завершеною, прилаштувавши сироту у подібний будинок. Проте ми не вперше бачимо у новинах сюжети про такі трагедії, про ректорів-педофілів, про підліткову невлаштованість та злочинність. Отже, проблема системна та більш глибока. Однак, в даному випадку згадується одвічне питання: що було першим – курка чи яйце, формація чи індивід?

Існує народна приказка: вода камінь точить. Якщо ми дивитимемось на телебаченні новини, в яких дикторки із посмішкою на вустах перераховують безкінечний список надзвичайних подій, вбивств, грабежів, повеней, терактів, зґвалтувань, не забуваючи на завершення додати, що «у київському зоопарку сьогодні народилася пандочка»; якщо ми перестанемо читати класичну літературу, а переглядатимемо віртуальні блоги; якщо ми забудемо, що таке живе спілкування, а засядемо у скайпах і фейсбуках; якщо ми у погоні за комфортним життям забудемо про спів пташок, чисте небо, про руку допомоги тим, хто цього потребує; якщо… — то ми втратимо внутрішні терези, на яких споконвіків наші предки зважували моральність своїх вчинків, сумлінність, щирість та совісність.

Людина завжди робить свідомий вибір. І відповідно ми несем відповідальність за те, що хотіли зробити, чи зробили, що свідомо обрали, до чого прагнули. Відповідальність — це обов’язок і необхідність давати звіт у своїх діях. Саме тому недієздатних членів суспільства держава завжди намагалась відокремити від решти громадян та обмежити їх свободу.

Дехто може зауважити, що людина несе відповідальність тільки перед собою і тільки за саму себе: за збереження своєї внутрішньої свободи, своєї гідності, своєї людськості. Проте чи не закінчується людяність і людськість одного там, де загублене життя іншого? Тим більше якщо чоловік свідомо взяв на себе відповідальність виховати сироту, навчити її жити за законами добра та справедливості.

Ми прагнемо в Європу з її високим рівнем життя, моральними устоями та етичними стандартами. Проте з’явилось вже не одне розслідування про «гнилу» систему виховання, наприклад, в Норвегії, де місцеві працівники соціальних служб стаханівськими темпами відбирають дітей у батьків, які начебто застосовували щодо них насильство, і передають опікунам, отримуючи за це надвисокі премії. Чому ж тоді у демократичній Америці моральні громадяни розстрілюють цілі сім’ї та школи? Чому виховані на Чеховській «Чайці» та Тургенєвських «Батьках і дітях» росіяни підривають метро та багатоповерхівки???

Може, варто лише змінити вектор пошуку – не схід чи захід, і навіть не північ чи південь. Може, кожному із нас потрібно спробувати просто знайти в собі Людину?..

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *