Розвиток експериментальної науки ( кінець XVI століття) став поштовхом до зародження нового мислення, що ґрунтувалося на здобутих нею результатах, а філософія та теологія відійшли на задній план. Релігійні війни, фрагментами яких були буржуазні еволюції, стали поштовхом до секуляризації усвідомлення моралі.
Особливістю, є те, що у XVII столітті відбувається перевтілення релігії з виду організації соціуму на індивідуальну віру, що була оформлена в певній конфесії та на доктринальну — догматичний комплекс ідей, котрі виконували ідеологічну функцію. Настає моральна криза під час проходження процесу секуляризації. Моральні цінності, щоб були традиційними для соціуму, втрачають власну цінність, а такі чесноти: як співчуття, милосердя, альтруїзм виконують роль знаряддя лицемірства. Отже, тогочасна моральна криза несла за собою народження нормативного комплексу.
Варто звернути увагу на буржуазну етику та її особливості. По-перше, після подолання впливу середньовіччя вона звертається до ідеалів, котрі були поширенні у античній етиці, але при цьому спирались на емпіризм, стоїцизм.
По — друге, відстоює право марального суб’єкта та задоволення власних потреб, та захищає його суверенність. По — третє, ставить поруч інтереси індивіда із загальними цінностями.
Отже, моральність є громадським обов’язком, а також сукупністю потреб, мотивів та, власне ідеалів людини.
Упродовж усього періоду, коли етика лише розвивалася, вона все ще спиралася на етичну думку Середньовіччя, а способом затвердження нових ідеалів став скептицизм. Формування нової етичної думки відбувалося разом із розвитком буржуазного засобу виробничого та раціоналістичного типу свідомості. У цей період ми можемо спостерігати один дуже цікавий і суперечливий етичний феномен , адже він охоплює матеріалізм та ідеалізм, раціоналізм і емпіризм, оптимізм і песимізм, об’єктивізм і суб’єктивізм, гедонізм і евдемонізм.
В Етиці ХІІ-ХІІІ існували такі напрямки :
• Раціоналістичний, до якого належали Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Ґотфрід Вільгельм Лейбніц;
• емпіричний напрям представляли Том Гоббс, Джон Локк, Дж. Берклі, Девід Юм;
• ідеалісти: Рене Декарт, Готфрід Вільгельм Лейбніц, Джордж Берклі, Девід Юм;
• матеріалісти: Бенедикт Спіноза, Том. Гоббс, Джон Локк;
Філософи – мислителі формували одну із найбільш значущих думок того періоду — про теорію «природного права«. Основна думка теорії, що право зумовлюється силою, яка визначає суверенітет як особистості, так і держави.
Розробником цілісної емпіричної парадигми етики став Томас Гоббс. Його власні етичні ідеї походять з незмінно-чуттєвої «природо людини». Він вважав, що в основі моральності лежить «природний закон» — прагнення індивіда до власного збереження та задоволення своїх потреб. Власне, доброчесність ,на думку філософа, була зумовлена гуманним тлумаченням того, що перешкоджає та будує кордони перед досягненням добра, а власне моральний обов’язок, за особистим змістом, збігається з громадянським обов’язком, який виходить з суспільного договору.
Гоббс займався розвитком положення Ф. Бекона про вроджений егоїзм, при цьому підкреслюючи незмінність сутності людської істоти , а користь, на його думку, є головним принципом моралі. У трактаті « Про громадянина» звучить основна вимога природного закону – кожний повинен становити собою вигоду для інших.
Ще одним представником цієї епохи є відомий мислитель Джон Локк. Його етика є переважно утилітаристською. Основною заслугою Локка є розробка проблеми прав людини. У своєму «Трактаті про державне правління» Джон Локк визначив три основні права людини :
• Право індивіда на життя;
• Право особистості на особисту свободу;
• Право на власність.
Дані права увійшли до багатьох ранньо-буржуазних конституцій.
Рене Декарт (1596–1650) – один із філософів – фундаторів філософського раціоналізму інтелектуальної революції XVII століття.
Декарт базував свою думку на раціоналізмі , а головним принципом моралі була розумна поведінка на підставі знання істини. Його раціоналістична етика мала вплив на погляди Канта, Спінози, Гельвеція.
Автором самобутнього етичного вчення, яке важко віднести до конкретного напрямку цього періоду, став нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632– 1650). Найвідомішою його працею є робота під назвою «Етика» ( 1677). Його доктрина базується на раціоналістичних і натуралістичних засадах та спирається на ідеї стоїцизму. Філософ підтримував думку про те, що людина за своєю природою — істота егоїстична керується законом самозбереження та прагненням до власної вигоди.
Пізнання у Спінози – не тільки шлях до свободи, а ще і її мета та виправдання , вищий зміст і сутність.
Філософськи – етична рефлексія XVIII століття успадкувала та змінила ідеї морального розвитку XVII століття. У цей період однією із центральних стає тема, що стосується осмислення людської природи та те,чи є вона мінливою або сталою , залежною й незалежною від середовища та зовнішніх умов. Центральною постає проблема, котра була пов’язана із теорією виховання. ЇЇ розробниками стала низка філософів – просвітителів : Руссо,Дідро , Гельвіцій та інші філософи.
Відомий французький філософ Дені Дідро , автор «Енциклопедії», а також відомий своїм романом на філософську тему «Жак-фаталіст і його хазяїн» . На його думку, почуття є основним джерелом виховання людини, та не дивлячись на це,філософ визначав велику роль розуму, та чітко показував їх взаємозв’язок. Відриваючись від фактів,відбувається перетворення мислення у спекуляцію. Якщо факти просто накопичуються, то не буде жодної користі, якщо не обробити їх раціонально. Пізнання фактів відбувається чуттєво. Дідро займав матеріалістичну позицію. Про це свідчать особливості його поглядів. А людина була носієм наукового знання.
У своїй праці «Про розум» Андріан Клод Гельвецій зображує розгляд принципів почуттів. Філософ зображує почуття джерелом і двигуном всього і всіх у світі моралі. Ним була проголошена необхідність у житті наявності — краси, радощів, любовної пристрасті. Гельвецій, не зупиняючись на розгляді культу насолоди, стверджував, що люди рівні у власних прагненнях та здібностях до насолоди і любові.
Процес виховання розуміється як сила, котра здатна до формування людської індивідуальності, а також сприяє прогресу внутрішньої лінії розвитку особистості. Дені Дідро схилявся до тієї думки,що природа є створеною, а людина — морально створеною і при цьому вона існує дотримуючись природних законів. Найближчим до природи мислителів проголошували первісну людину. Решта філософів( Гльвецій, Дідро та інші) вбачили виховний процес в рамках цивілізації. Саме цивілізація ґрунтується на розумі, а власне розум здійснює спрямування до того, аби трансцендентно розуміти процес виховання.
Спочатку він розглядався через призму ідеї Бога, а на даному етапі – ідея цивілізації,або ідея природи.
Наприкінці XVIII століття найвагоміший внесок у розвиток етичної думки, що функціонувала у тогочасній Європі, зробив видатний філософ – мислитель Імануїл Кант. Саме його вважають найвидатнішою особистістю Нової епохи. Філософ активно просував власну думку, стосовно етики та того що вона є автономною наукою,котра нічого не запозичає в інших дисциплін. У їх центрі стоїть людина. Стосовно моральних принципів — вони почали існувати першими ніж емпіричне знання про світ. Власне, саме емпіричне знання було закладене до людської свідомості апріорі. Етичні праці Імануїла Канта : « Метафізика Вдач», «Критика практичного розуму», та ще його записи — лекції.
Головною заслугою Канта є його спроба виявити загальні, необхідні константні характеристики моралі. Його ім’я пов’язується з суттєвою сходинкою під час створення етичної думки.
Надалі розвиток етики пов’язують з новими підходами та методологічним підґрунтям. Все це зумовило появу етико – теоретичної різноманітності, що була властивою подальшому процесові розвитку етичної думки.
