Усиновлення — необхідність чи покликання

famelyДля адекватного розвитку і становлення людини в світі їй необхідна підтримка. Найголовнішим для людини в житті є її родина. А особливо дитина з особливими потребами.

Кожна дитина на планеті має потребу в підтримці у вигляді люблячих батьків. Тому для дітей, які з тих чи інших потреб опинились в дитячих будинках, усиновлення є єдиним шансом на повноцінний розвиток та гідне життя.

Зараз у практиці соціального захисту дітей сиріт використовується така форма опіки, як Дитячий Будинок Сімейного Типу. Який в нашій країні набирає обертів і є досить популярним. Діти в таких сім’ях вважаються повноцінними членами родини.

Особи, які є потенційними усиновителями зацікавлені в тому щоб їх рідні діти прийняли усиновлених дітей, як рідних, ставились до них як до рівних собі. Та якщо говорити про дитину-інваліда: важливим є готовність дітей прийняти один одного такими, які вони є; допомога старших дітей молодшим, як в побуті так і в навчанні; взаємопідтримка один одного; взаєморозуміння. Коли така родина вже має на своєму рахунку багато дітей в тому числі й повнолітніх, які вже покинули родину, та все одно приїжджають до батьків і підтримують їх також приймають участь у виборі та вихованні наступної дитини.

Батьки мають право обирати дітей з урахуванням своїх, власних критеріїв та уподобань. І в цьому процесі приймає участь вся родина. Вони мають бути підтримкою для дитини з особливими потребами. І прийняти її ваду не як проблему, а як особливість. Та не забувати, що дитина-інвалід має обмеження в відповідних до вади, сферах життя.

Та часто стається так,що майбутні батьки не визначають для себе такі критерії, вони просто ставлять собі за мету забрати дитину до себе в родину і ділитись з нею своїм теплом та любов’ю. Багато подружніх пар відвідуючи дитячі заклади для дітей-сиріт спілкуючись з групами дітей в таких закладах бачать якусь певну дитину, чи то хлопчика, чи то дівчинку і розуміють: «Це наша дитина!». Можливо на підсвідомому рівні,серцем чи душею майбутні батьки розуміють,що їх призначення в житті це зробити саме цього хлопчика щасливим, або ж саме цій дівчинці подарувати сім’ю. Тому в таких випадках можна говорити про покликання процесу усиновлення дарувати людям любов піклування,тепло та ніжність.

Це вже потім потенційні батьки виясняють під які критерії підходить їх дитина, та цей процес відбувається переважно формально. Звичайно про формальність не йде мова коли дитина має серйозні проблеми зі здоров’ям чи має проблеми в розвитку як в психічному так і в фізичному. Тоді йдеться про серйозну підготовку таких батьків, різними спеціалістами, до процесу взаємних відносин з такою дитиною. Усиновлювачі проходять консультації лікарів, психологів, педагогів та вихователів які займались з дитиною.

Коли йдеться про дітей з особливими потребами, то батьки мають бути готовими не тільки до проблем житейських, побутових, а й до того,що тепер все їхнє життя має бути присвяченим такій дитині. Кожну мить свого життя вони повинні будуть присвятити саме їй. Адже виховання, навчання та й все життя таких дітей – це набагато тяжчий процес аніж у звичайних дітей. Батьки-усиновителі мають чітко усвідомлювати всю серйозність проблем, які вони матимуть з такою дитиною. Вони повинні мати уявлення про те як себе поводити з цією дитиною, мати чіткі межі розуміння заборон і дозволів в житті «особливих дітей». Подружня пара має розуміти і усвідомлювати ваду майбутньої дитини,можливо навіть й те, що усиновляючи її вони мають змиритись з тим, що вона ніколи не буде така як всі діти навколо.

Моральна свідомість являє собою відповідний сплав почуттів в яких розкрито одну з найбільш широких можливо навіть і базових сторін людського буття – взаємозв’язки людини з соціумом. Так можна вважати, що люди які наважились на всиновлення, тобто родини, які наважились на таку важливу та серйозну взаємодію з дитиною – це є люди високої моралі. А подружні пари, які приймають у своє життя дитину з особливими потребами – це свідомі громадяни високоосвіченого суспільства. Усиновлення це є вільний вибір родини, до якого кожна з них приходить з власних причин. Хтось не може мати власних дітей з певних причин, а хтось відчуває в собі сили викохати ще й дитину з притулу поряд із своїми біологічними дітьми.

В Україні усиновлення «особливих дітей» та загалом і все усиновлення – тяжкий процес. Це зумовлено як не досконалістю самої системи усиновлення, бюрократією та паперовою тяганиною так і не простим становищем у суспільстві. На цей процес впливає тяжке економічне становище потенційних, майбутніх усиновителів та складна соціальна ситуація в державі. Так виходить, що з однієї тисячі усиновлених дітей лише шестеро це «особливі діти». В свою чергу п’ятеро з яких є діти батьки-усиновителі яких іноземці. Так можна говорити,що не дарма Україну називають країною третього світу. Виходить, що за кордоном люди мають більшу вмотивованість у процесі усиновлення. Мають більші економічні, фізичні,психічні та соціальні можливості.

Та невже Українська нація в ХХІ столітті ще й досі не готова прийняти «особливих людей»!? З процесів які зараз відбуваються в країні то можна сказати, що так. Український народ не до кінця усвідомлює всі особливості людей з потребами, тому і не приймає їх. Саме через це багато родин, які готові взяти в сім’ї наприклад дитину інваліда просто не готові боротися проти всього суспільства, проти системи… В цей час більш розвинені країни де є більш чітка система соціального забезпечення мало захищених верств населення готові приймати в себе наших дітей з особливими соціальними потребами і надавати їм всі необхідні умови для життя і розвитку.

В нашому суспільстві важливим постає питання НЕОБХІДНОСТІ УСИНОВЛЕННЯ ЗА ПОКЛИКАННЯМ. Адже чим більше людей будуть відчувати в собі це почуття тим більш високо моральним буде все суспільство. А від цього уже автоматично покинутих дітей і дітей-сиріт в світі поменшає. Почуття, які проявляють батьки-усиновителі мають бути безумовними, тобто: Ти наша дитина і ми любимо тебе такою, якою ти є, незалежно від твоїх вчинків, якостей, схильностей,переваг та недоліків. Це зовсім не означає, що батькам має подобатись будь-яка поведінка дитини,просто вони мають прийняти і любити дитину попри все на світі. Тоді дитина наповнюється батьківською любов`ю, відчуває підтримку та любов. В дитини формується думка: Я – це щось цінне. Я – особистість.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *