Період Античності вважається періодом становлення етичної науки, коли вперше спробували вирішити моральні проблеми і обґрунтувати проблеми моральності, а саме її основ та сенсу.

Термін «етика» ввів відомий філософ античності – Аристотель. Його вважають батьком етичної науки.

Якщо говорити в загальному, то в етиці античності були притаманні два головні поняття рабство та свобода, де расові відмінності не бралися до уваги. Особа, яка була залежною від якоїсь ідеї, визнавала її, рахувалася невільною – рабом ідеї, переконання. Герої античного епосу прагнули безсмертя і оспівували його, що і було фундаментом філософії античності. У творах ранньої літератури Греції щораз частіше розглядається воля, щастя, блага, інтереси. Вони свідчать про те, що етичні роздуми кружляли навколо блага індивіда, племені, народу.

Гесіод у своїй творчості називає мораль як сукупність норм у суспільстві. Він вважається першим моралістом у історичній спадщині культури Європи. Він першим вживає поняття правда, недосконалість, досконалість; щоб відродити добрі стосунки у суспільстві ми маємо, за словами Гесіода, бути справедливими та вдосконалюватися у праці і чинити її морально доброю.

Філософи цього періоду по різному підходили до поняття «етики». А саме:

• Демокріт основним вважав вчення про чесноти і блага. Чесноти є способом досягнення найвищого блага, тобто мети життя. А найвищим благом являється щастя індивіда – спокій, блаженство, рівновага. Мудрість та почуття міри Демокріт вважав найважливішими. Володіючи ними людина може розрізняти те, що насправді потрібне для того, щоб здобути щастя і перебувати в єдності з собою і світом. В свою чергу почуття міри, на його думку, також необхідне для осягнення щастя і ведення доброчесного життя.

В моральному акті Демокріт розрізняв об’єктивне (мотив вчинку) і суб’єктивне (власне вчинок). Оцінюючи моральність вчинку потрібно враховувати те, чи було присутнє (або відсутнє) бажання та сам вчинок. Добра людина не робить зла, ба навіть його не бажає навіть ворогу.

• Сократ вважав, що благом для людини є задоволення і користь. Це створює проблему вибору між різними задоволеннями та стражданнями. В основі вибору лежить знання, яке він після деяких розмірковувань називає чеснотою. Таким чином мораль зустрілася з пізнанням, а це свідчить про те, що моральний вибір за який несеться відповідальність дорівнює раціонально обґрунтованим рішенням. Згідно етики Сократа – людина краща і більш важлива за те, що робить; людина важливіша за тіло; загальне благо вище від індивідуального.

• Платон вводить поняття двох видів знання і двох видів задоволення, щоб обґрунтувати можливість пізнання моралі. Перший тип розуму і знання скерований на те, що є вічне і незмінне. Предметом іншого типу розуму і знання — не вічне. Перше вище від другого. Що ж до задоволення, то перший вид – це задоволення рівні між собою за обсягом. Вони безжурні, слабкі. В прекрасному і доброчесному є їх початок. Задоволення другого виду вносять в душу хаос, вони пов’язані зі стражданням (почуття гордині, страху, гніву).

• Етика Аристотеля – це апогей етики Античності. Саме він ввів поняття етики, як зазначалося на початку. Він найвичерпніше представив і обґрунтував етику як науку про чесноти. А чесноти в свою чергу це такі якості, притаманні людині, де розум керує афектами. Вони є серединою людських якостей і це середина між двома крайностями.

За Арістотелем розумове пізнання природи моральності не завжди йде в парі з переконанням і прагненням чинити добре. Мало знати, треба діяти, запроваджувати доброчесність, чинити добре.

Доброчесність становить міру панування людини собою, вона набувається з плином часу, в процесі самовдосконалення.
Етика у поняттях Арістотеля виступає вченням про те, як навчити людину бути щасливою, є допомогою людині в пізнанні найважливіших цілей свого буття та існування. Етиці «залежить» на тому, щоб громадяни користувалися необхідними благами, жили у мирі та мали високий рівень моральності у суспільстві. Вона є не тільки теоретичною але і практичною наукою.

Власні потреби, за ходом думки Аристотеля, потрібно скеровувати на потреби загалу, а саме, не керуватися тільки і лише власним добром, благом але і намагатися щоб добро і благо були доступними до осягнення тих хто перебуває навколо мене. Це дасть розвиток і гармонію не тільки для індивіда, але і для цілої держави, не говорячи уже і ширше – для цілого світу і для кожного громадянина особисто. Але з іншої сторони дбати про те, щоб благо і гармонія суспільства не витісняли власних інтересів. На його думку, джерело і основа моралі знаходиться у відносинах.

Споглядаючи в цілому на етичну концепцію Аристотеля. Слід відмітити, що він вперше зробив етику теоретичною дисципліною.

• Софісти вважали, що людину може навчитись чеснотам. На їхню думку немає предметних відмінностей між злом та добром – для одного щось може бути добром, а в той же час для іншого – злом. Або для тієї ж самої людини щось може бути іноді злом, а іноді добром.

Софісти ставили перед собою питання на зразок того, чи повинна людина керуватися у своїй поведінці особистими інтересами чи має підпорядкуватися вимогам моралі.
Завдяки софістам етика почала набувати вимір філософської дисципліни.

Після появи ідей Епікура відбувся перелом у етичній науці. Він був засновником вчення, яке скеровувалося на особистість. Найважливішим він вважав осягнути щастя від тілесних задоволень та мудрості. У людині, на думку Епікура повинно бути все згармонізовано.

Стоїсти ж вважали, що людина не може бути відокремлена від природи, бути чимось особним, іншим, а отже щастя і благо кожного залежить від того як внутрішньо людина буде наставлена на те, що відбувається у її житті, на події та явища. Людина повинна розвивати свій внутрішній світ, щоб осягнути найвище щастя і благо.

Отже, етика античності на теоретичному рівні — це замикання моральної особистості у власних рамках, стурбованість собою, самознайденням, що свідчить про тісноту античного пізнання Етична думка цього періоду сама себе заперечила, але дала поштовх дальшому розвитку етичної думки вже у часи Середньовіччя.