У різні часи відношення до самогубства різнились. У далекі часи, коли людині доводилось боротися за виживання, у багатьох народів існувала традиція звільняти общину від найслабкіших.
Існує розповідь про те, що якийсь місіонер побачив як старі ескімоси, згідно традиції, добровільно йшли в тундру, щоб там замерзнути. Він переконав їхню общину бути гуманнішими. Але коли через декілька років приїхав на те саме місце, виявилось, що община вимерла. З цього слідує, що не кожен може дозволити собі гуманізм.
В Японії існує звичай виносити своїх батьків на гору Обясутеяма, що означає «гора, де залишають бабусь».
Також є суспільства де відношення до самогубців було негативним з давніх давен.
У античному світі, а він передусім був філософським, ставлення до самогубців залежало від школи: піфагорійці вважали, що припинивши своє життя людина порушує всесвітню гармонію, Аристотель казав, що самогубці просто боягузи, Сократ вважав суїцид неприпустимим, оскільки людина приходить у цей світ за волею богів і і має виконати своє призначення.
У Римській Імперії , де панувала юрисдикція, самогубство взагалі вважали кримінальним злочином. За нього конфіскували все майно і людину не дозволяли хоронити.
Пізніше головну роль у ставленні до самогубців стала відігравати релігія.
Представники східних релігій — індуїсти, буддисти — відносяться до самогубства терпимо. У традиційній японській культурі види самогубств навіть регламентовані. Культура вчинення найвідомішого — харакірі (сеппуку) була настільки поширеною, що в деяких випадках сеппуку зовсім не вважалося справою добровільною. Воно вважалося справою обов’язковою. Справою честі, якщо завгодно.
Самими непримиренними борцями з самогубцями виявилися послідовники Христа. Думаю, сам Христос здивувався б, дізнавшись, яким злісним чином люди використовували його вчення.
У 452 році Орлеанський собор затаврував самогубців, як «обійнятих диявольським божевіллям». Орлеанський собор відмовив самогубцям-злочинцям у християнському похованні, пояснюючи це тим, що вони таким хитрим чином уникнули законної кари. Бражській собор відмовив у відспівуванні і похованні всім самогубцям без розбору — злочинці вони там чи порядні громадяни. У 693 році навіть самогубці-невдахи відлучалися від церкви. Самовбивців не відспівують за християнським обрядом донині.
Але середні віки закінчувалися, наступала епоха гуманізму. Перший, хто зважився висловитися про самогубство інакше, був Монтень. Девід Юм опублікував свою роботу «Про самогубство» коли пройшло двадцять років після його написання — в 1777 році. Книга була моментально заборонена.
Стали скасовувати закони, які наказують кримінальне покарання для самогубців. Правда, відбувалося це повільно.
Людині властиво цінувати власне життя. Може, тому суспільство і зараз відноситься до самогубців не інакше, як до божевільних. У деяких країнах самогубців, чия спроба була непереконливою в сенсі результату, примусово лікують.
Однак не все так однозначно. У Гарварді провели дуже цікаве дослідження: по історіям хвороб людей, що покінчили з собою, лікарів попросили поставити діагноз. Деякі історії були змінені — інформація про суїцид хворого була опущена, все інше залишалося в первісному вигляді. Лікарі, зрозуміло, про це не знали. Результати діагностики перевершили всі очікування: у випадках де лікарі знали про самогубство, в 90% була діагностована психічна хвороба. У випадках, де про суїцид було невідомо, — всього в 22%.
Не можна обійти увагою ті випадки, коли самогубець не просто хоче покінчити з життям, а ще й прагне привернути до себе увагу: стрибнути з висотки в людному місці — на голови здивованої публіки. Або під потяг метро, ??застопоривши рух на кілька годин. З особистого досвіду можу сказати, що такі випадки викликають тільки роздратування. Хочеш вбитися об стіну — будь ласка, це особиста справа кожного. Але доставляти незручності цілому місту зовсім необов’язково.
Згідно зі статистикою самогубств, в оточенні кожної людини, яка покінчила з собою, в середньому залишається 6 осіб, для яких його смерть стала важкою душевною травмою. Вже одне це змушує суспільство ставитися до самогубців як до малодушних безвідповідальних людей або як до егоїстів, які взагалі не думають про своїх близьких. Так що з часів Аристотеля нічого не змінилося.
Моральна неприпустимість самогубства, його невідповідність категоричному імперативу доводиться Кантом від протилежного, через демонстрацію того, як природа, прийнявши самогубство в якості свого загального закону, стала б суперечити собі, роблячи протилежні висновки з одного і того ж «відчуття» (тобто швидше інстинкту) себелюбства. Самогубство засуджується з позицій загальної та іманентної моралі зовсім не тому, що людина є рабом божим і не сміє самовільно розпоряджатися своїм життям, а тому, що такий вчинок не витримує перевірку на загальність. І в цьому з Кантом особисто я повністю згідна.
