Життя в клітці

kletka«На Сумщині мати півроку тримала 27 річного психічно хворого сина у дерев’яній клітці»

Ця резонансна новина про матір, яка посадила власного сина у клітку (і тим самим позбавила його свободи), а тепер їй самій загрожує в’язниця змушує задуматися, адже не все так просто в цій історії.

З одного боку мати, яка виростила дитину до 27 років, не віддавши її в притулок і виховуючи її як могла та вміла, з іншого — безжалісна жінка, яка посадила власну дитину в дерев’яну клітку. То де ж правда? Осуджувати її чи співчувати? Спробую розібратися, проникнувши глибше в цю життєву історію.

Олена Іванівна, якій зараз 65 років, мати трьох дітей, двох здорових і одного психічно хворого – Миколи. Маючи чоловіка алкоголіка, виростила всіх дітей, двоє яких вже мають власні сім’ї. Віддавала всім своїм рідним підтримку, любов, піклування, не розподіляючи дітей на здорових та хворих. Вона вважала це  своїм моральним обов’язком.

До років 14-15, як кажуть родичі та односельці, це був звичайний хлопчик, який допомагав по господарству, був слухняним.  Але після початку в нього підліткового віку хлопця як підмінили — він став буйним, агресивним, міг запросто почати бити банки, посуд, скло, став агресивно поводити себе стосовно жіночої статі, особливо матері та сестри, яких бачив постійно.

Після 20 років Миколу почали закривати в звичайній кімнаті. Він стояв на обліку в психіатричній лікарні, де проходив огляд, приймав заспокійливі ліки. Але дві обставини змусили відмовитися від допомоги лікарів цю сім’ю. Перша — це те, що в 2000 році вийшов закон про добровільне отримання допомоги від психіатра. Тобто поки психічно хвора людина не скоїть щось протиправне вона спокійнісінько може не відвідувати  психіатричні лікарні, якщо тільки сім’я не буде наполягати на цьому. Буде невідомо чи стан  такої людини ще більш погіршився і чи може вона загрожувати суспільству (можна згадати чимало випадків коли такі люди наносили великої шкоди не тільки собі, а й безневинним людям).

Друга ж обставина полягає в тому, що після останнього перебування Миколи на лікуванні  сім’я зареклася більше туди його відпускати. Адже кращий стан в нього був до того, як його туди відвезли. Першим проханням Колі було: «Хочу гуляти. Випустіть.» (сім’я говорить, що коли  він жив у них вони його постійно виводили на прогулянку). Родина забирала хлопця в мокрому одязі (він стверджував, що їх там регулярно обливали холодною водою), очі в нього були пусті (його постійно обколювали медичними препаратами), Микола сильно кашляв (мати потім ще довго лікувала цю простуду). Як сказав його брат Григорій : « Українська дурка є колонією строгого режиму».

Повертаючись до нещодавніх подій  (а саме те, що 27 річного психічно хворого хлопця посадили в клітку), то сім’я аргументує це наступним. Їхня стара хата стала непридатною до нормального життя,  тому вони почали робити в ній ремонт, переїхавши в іншу. І обговоривши на сімейній раді, де ж вони будуть утримувати  Миколу, родина не знайшла кращого місця ніж дерев’яна клітка, яку збудував старший син Григорій. До речі, він сказав, що це не клітка, а тимчасова огорожа. Але якщо він називає це огорожею, то виникає запитання чи Микола для нього тварина, яку тримають за огорожею, чи злочинець якого треба тримати в клітці. То чи є в нього якісь людські цінності (не кажучи вже про сімейні)?

Клітка ця скоріше нагадувала комору в якій не було ліжка (замість нього матрац), не було туалету (навіть його елементарних замінників). Сім’я мотивувала це тим, що він все руйнує, рве та ламає. Про тримання хлопця в нелюдських умовах ніхто з односельчан не знав і тому люди занепокоїлися, де ж подівся Миколка і аж через півроку забили тривогу.  Цікаво, до цього вони не помічали зникнення хлопця («Моя хата скраю – нічого не знаю»), а потім в них прокинувся їхній моральний обов’язок повідомити про це комусь.

Голова сільської ради викликала відповідні органи соціальної служби і міліцію. І правда відкрилася не тільки для всього села Дубовичі Сумської області, а й для всієї України  і стала резонансною справою. Опісля лікар, який  прибув на виклик, сказав матері, що в нього собака краще живе, ніж її син. Звичайно, ці слова надзвичайно ранили жінку, адже вона хотіла як краще. Олена Іванівна все життя присвятила своєму синові. Дізнавшись, що її син психічно хворий, вона почала шукати спеціальні ігри, вправи, методики для розвитку таких дітей. Постійно займалася з сином. Не змогла віддати його до психіатричної лікарні. Зі сльозами на очах вона відповідала: «Він же моя кровиночка!».

Село розділилося на два табори ті, хто підтримував жінку і ті хто її осуджував.  Люди говорили, що її життя йде не до молодості, їй вже 65 років, і вона не зможе так як раніше справлятися з Миколкою. Двоє ж інших її дітей не візьмуть на себе такої відповідальності. Маючи власні сім’ї та дітей, вони не хочуть брати на себе, ще одне зобов’язання, яка вже мова про батька-алкоголіка.

Любляча мати, яка не знає,  як допомогти. Глибоко нещасна жінка, якій щоночі сниться один і той же сон, що її син  здоровий. Безмежна і сліпа любов матері до сина, не бачення того, що буде з ним в майбутньому.

Мені здається осуджувати цю жінку ні в мене, ні в когось іншого немає морального права. Їй залишається лише поспівчувати.

Завдяки цій історії першу групу інвалідності після численних оббивань порогів чиновників жінка нарешті добилася.

Але, що буде далі? Хто їй допоможе? Коли дві людини, а життя одне.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *