Аристотель — давньогрецький філософ, вчений і логік. Навчаючись у Платона, Аристотель не підтримував його ідей і поглядів і не міг визнати себе його учнем. Аристотель перший заснував «Етику» і дав назву цій науці.
Аристотель відкидає природжений характер чеснот, що надає йому змогу поставити проблему етичного виховання. Доброчестя пов’язане суспільно значимою дією («Чеснотами називають певні риси характеру що набуваються у діяльності»), володіють нормативним характером (це те, що повинно виховуватися, а не надається природою).
Адже моральність базується на пізнанні і волі, Аристотель виділяє чесноти, що пов’язують із розумною частиною душі (мудрість, практичність, винахідливість та ін.) І етичні (мужність, стриманість, великодушність, відкритість, справедливість, правдивість і ін.).
Аристотель конкретно визначає міри доброчесності (наприклад, в понятті «мужності» взалежності від того, про кого ми говоримо — саме про немовля або атлета), висловлює ідею про те, що кожна якість — знаходиться поміж двома крайностями (мужність — серединка поміж боязкістю і «шаленою відвагою»).
Багато цікавих спостережень також містить аналіз окремих чеснот, в зокрема основних: справедливості, мудрості, мужності, помірності. Вчення про дружбу являє собою перший досвід встановлення та розв’язання проблеми спілкування. Наголошуючи на високому моральному пріоритеті дружби, Аристотель виділяє кількісні і якісні параметри, класифікує її різні види (дружба ради задоволення, задля користі, заради чесноти).
Як кожна окрема людська дія, так і людська діяльність в цілому повинна мати мету, і притому вищу мету, що має бути досягнута заради себе.
Без такої кінцевої мети всі наші дії, вся наша воля, не мали б справжнього предмета, всі бажання були б марними, безцільні в своїй основі: наша воля мала б лише безкінечний ряд примарних цілей, щоб вони пов’язували кожного з них, засобом для інших настільки ж примарних, недійсних цілей і т.д.
Цю кінцеву мету називають благом або вищим благом. Одні люди, побачивши його в задоволенні, прагнуть до життя, сповненого насолод;інші прагнуть до придбання зовнішніх благ або вшанування і власті, присвячуючи своє життя суспільній діяльності; треті піддаються теоретичній, наукової чи філософської діяльності.
Всі хочуть бути щасливими: прагнучи до насолод, багатства, почестей, пізнанню, люди прагнуть досягти цих благ задля них самих (і водночас з тим, задля щастя).
За вченням Платона і Мегаріка, це благо лежить за межами світу, воно відділене від світу; але тому воно відділене і від людини і остільки недосяжно для нього. Згідно ж духу всієї своєї філософії Аристотель воліє бачити вище благо чимось справжнім.
Правда, зовнішні блага безперечно необхідні: бо той, хто досяг би свого внутрішнього щастя, не може бути нещасний, навіть там, де він повалений в найглибші лиха; але разом із тим він не буде і розкошували, якщо на нього впадуть всі біди Пріама. Найвищий принцип щастя це — міра.
Чинити несправедливо – зло. Зазнавати кривди — також зло. В першому випадку людина сама переступає міру, а в другому — людина зазнає поразку.
Але ліпше самому терпіти кривду, ніж робити її іншим: бо несправедлива дія пов’язана із хибністю самого діючого.
Задоволення і діяльність поняття, які не виключають одне одного. Навпаки, задоволення це природний результат успішної, нормальної діяльності суб’єкта; воно обумовлено нею і є її завершенням і увінчанням. Задоволення природне й безпосереднє, так же пов’язане з нормальною досконалою діяльністю, як краса і здоров’я зв’язані з довершеним недостатнім розвитком тіла. А тому воно є природним результатом нормальної життєдіяльності. Щастя без задоволення не було б щастям; але щастя, яке є «благом», необхідно спричиняє за собою задоволення.
Задоволення не повинно бути метою і мотивом нашого діяння, але воно має необхідний наслідок діяльності, згідно з природою людини. Якби ця діяльність і задоволення були відокремлені один від одного, то ми, звичайно, воліли б чеснотою задоволенню; але сутність доброчесності як природної людської розумної діяльності саме і полягає в її неподільності із задоволенням, так як є в безпосередньому задоволенні в самій діяльності — незалежно від зовнішніх наслідків або міркувань. Всі блага життя бажані для цієї бурхливої діяльності як засобу — і не більше.
Отже, вище благо лежить не за межами світу, а в самому житті і є лише його всебічним розвитком. Відповідно до цього поняття, вищого блага, Аристотель розуміє й чесноту: вона полягає не у відчуженні від реальності, не в аскетичному зреченні від світу, а в скоєному досягненні цілей людського життя, в досконалому розвитку людини, — в тому, що для нього є більш властивим.
У Аристотеля ми зустрічаємося з тим поняттям доброчесності, яке було загально всім древнім. Це — не чеснота в нашому розумінні слова, а насамперед гарна якість (добротність). За Арістотелем вона є вищим розвитком енергії даної істоти.
Предмет етики Аристотеля — це сфера практичної діяльності людини, основаної за вибором. Тим вона і відокремлює теоретичну філософію, орієнтовану на незмінне, постійне та вічне. Яка б не була та, чи інша істота по своїй природі, вона й прагне на специфічне для блага, у якому і знаходить те, що відносять до кінцевої мети. Людина сприймає благо, як діяльність розуму і душі. Людина в ньому набуває блаженства як кінцеву ціль свого прагнення, самостійну від зовнішніх обставин. «Якщо призначення людей — це діяльність людської душі, і узгоджена із судженнями, то ми вважаємо, що всі справи робляться добре, люди роблять справи, властивим їх чеснотам, тоді благо людини являє діяльність в душі і відповідно до доброчесності.
