Етичні ідеї Давнього Китаю

stinakitayКультура давнього Китаю розвивалася в умовах певної ізольованості від решти світу внаслідок географічного розташування. Відсутність сталих шляхів для сполучення з країнами середньовічної Європи і певне небажання давніх китайців пускати в свою культуру іноземне світобачення призвели до відокремленого розвитку їх культури та її відмінності від європейської та інших культур давнього світу.

Тому у стародавній Європі дуже довго нічого не було відомо про Китай, як такий. І тільки завдяки славнозвісному італійському мандрівнику Марко Поло та його «Книзі про різноманітність світу», яку він написав наприкінці ХІІІ століття, в Європі вперше дізнались про самобутню культуру давнього Китаю. Зокрема про порох, паперові гроші, шовк, рецепти китайської кухні із застосуванням прянощів та ін..

Європейські, зокрема італійські, а згодом і інші купці дуже швидко оцінили якість, самобутність та екзотичність, а значить і цінність товарів, що почали надходити з Китаю до тогочасної Європи. І на далекий Схід потяглись купецькі каравани. Так виник Шовковий шлях, що на багато сторіч об’єднав Китай та середньовічну Європу.

Але що послужило причинами того, що відособлений від решти тогочасного світу давній Китай так вразив тогочасних європейців своїм розвитком та своєю культурою?

Історія китайської культури налічує не одне тисячоліття. Протягом століть поступово формувалися погляди давніх китайців на те, якими мають бути стосунки між членами однієї сім’ї, між сусідами, іншими членами громади, або між людьми, що належать до різних соціальних прошарків суспільства тогочасного Китаю. Моральність народу давнього Китаю формувалась на основі недопущення несправедливості, підлості, невиправданої жорстокості, водночас пропагувались такі цінності як високі моральні якості людини, її сила, мужність, честь та шляхетність. Давні китайці вірили в те, що людина є поєднаною з землею, на якій вона живе, з небом над головою та силами природи, що її оточують.

Так, основні етичні норми давніх китайців полягали у поєднанні двох протилежностей – світлого, живого, активного або чоловічого поняття «янь» та темного, мертвого, пасивного або жіночого «інь».

Величезну роль у становленні етичних ідей народу давнього Китаю зіграв видатний мудрець, філософ та політичний діяч свого часу Конфуцій (Кун Фу-цзи, 551-479 р.р. до н. е.).  За часів життя Конфуція Китай переживав не найкращі часи. Влада правителя була слабкою, між аристократичною верхівкою тривали міжусобні війни, точилася жорстока боротьба за владу. На тлі безкінечних чвар між корумпованими правителями страждав простий народ. Виникла необхідність появи нових ідей, які змогли б припинити хаос у країні та об’єднати людей.

Однією з таких ідей стало вчення Конфуція, конфуціанство, що висловлювало ідею гармонії у природі, у стосунках між людьми та гармонічної побудови всього світу. Гармонічними на його думку мали бути відносини як між рівними, так і між правителями і підданими, між батьками і дітьми. Такі відносини повинні були виховувати високоморальних членів суспільства, а отже, надавати людям умов щасливого життя.

Конфуцій вважав досить справедливим наявність у суспільстві різних соціальних прошарків, тобто правителів і підданих. Але взаємовідносини між ними мали будуватися на засадах моралі та етики, коли вельможі у своїх вчинках керуються принципами справедливості, а їх піддані повністю підкоряються вельможам та вірно їм служать.

Таким чином основним у вченні Конфуція є поняття гуманності та певної впорядкованості у стосунках між володарями та їх підданими, між старшими та молодшими. Така впорядкованість набувала форми певного ритуалу, що був обов’язковим для дотримання всіма членами давньокитайського суспільства: правитель керує жителями країни, як і добрий, справедливий та мудрий батько у родині своїми дітьми. А вдячні жителі, як люблячі і слухняні діти відповідають на це повагою, слухняністю та любов’ю.

Разом з цим головними вважались і інші чесноти: повага до старших, мудрість, чесність, доблесть. Дотримання їх було обов’язковим для всіх прошарків населення. Такі етичні норми виховували в людях повагу до себе та інших. З’явився життєвий принцип: не роби іншим того, чого собі не бажаєш та поводься так, як потребують норми моралі та твій соціальний стан.

Ще однією етичною ідеєю давнього Китаю був даосизм – вчення про зв’язок людини з природою і про їх взаємну залежність одне від одного.

Засновником цього вчення був давньокитайський мудрець та філософ Лао-Цзи (VI— V ст. до н. є.). Згідно з цим вченням людина є частиною природи і повинна жити за законами світу, що її оточує. Намагання втрутитися в природний порядок речей є згубним для людини. Згідно з даосизмом агресія у відношенні до інших народів, жага підкорення рано чи пізно обернеться проти підкорювача. Після будь-якої війни, під час якої буде знищено будівлі і посіви, прийде розруха і голод.

Людина, що сповідувала даосизм не втручалася в хід речей навколо неї, займаючи позицію бездіяльного спостерігача і пригнічуючи свої бажання, намагалась досягти філософського прозріння і самопізнання. Прибічники даосизму не визнавали матеріальних благ, відкидали пристрасті та задоволення, плотські утіхи, вбачаючи саме в цьому корінь зла.

Натомість вони присвячували своє життя спогляданню навколишнього світу і самого себе «із середини». Саме в цьому вони вбачали добро, бо агресія і втручання в закони природи і світу породжували, на їхню думку, хаос і зло. Таким чином людина, що присвятила себе самоспогляданню та пізнала Дао, рано чи пізно досягала фізичного безсмертя і переходила на більш високий рівень свого існування.

Можливо, саме такі погляди і обумовили певну відірваність жителів давнього Китаю від решти навколишнього світу та унікальність їх самобутньої культури.

Проте, ідеї даосизму на відміну від етичної ідеї конфуціанства, не набули такої популярності та не отримали такого розповсюдження у давньому Китаї, але завдяки цій ідеї у свідомості стародавніх китайців міцно вкоренилося поняття «Дао» — основний закон існування природи, що пояснює в тому числі і життя як усього суспільства загалом, так і окремої людини зокрема. Згідно із законом Дао «життя людини цілком залежить від землі, на якій вона живе, земля залежить від неба, що над нею, небо залежить від Дао, і тільки Дао залежить від самого себе».

Таким чином конфуціанство і даосизм – дві основні етичні ідеї Давнього Китаю. В основі конфуціанства лежить гуманність по відношенню до людини, на основі якої будуються взаємовідносини між усіма членами суспільства – від імператора у розкішному палаці до простого селянина на рисовому полі. Мудрий імператор у своєму правлінні дотримується справедливих законів і не ображає підданих, а вони, задоволені цим правлінням люблять свого імператора і навіть не мріють про іншого. Таким чином вдається запобігти війнам, крові, голоду та розрусі у країні та досягти певної гармонії. Гуманність у Конфуція є основним законом, який можна висловити однією фразою: стався до людей так, як хочеш щоб вони ставилися до тебе.

Основою ж учення даосизму є місце людини в оточуючому просторі, відчуття себе частиною природи, її творінням. Людина не повинна втручатися в хід речей і намагатися змінювати світ. Лао-Цзи говорив: «Справжній мудрець той, хто діє бездіяльно і навчає мовчанням». Завдання людини – шляхом самопізнання і самовдосконалення пізнати Дао, основний закон, остаточну мету світу і сенс буття, саме цим досягши гармонії в світі.

Обидва ці вчення об’єднує спільна мета – через досягнення гармонії побудувати досконалий світ, в якому житимуть тільки щасливі люди. Але суттєва різниця криється в методах досягнення кінцевої мети. Хоча розбіжності і не завадили обом етичним ідеям пережити тисячоліття і дійти до наших днів.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.